На цих світлинах — ті, хто більше не повернеться додому. Ті, чиї голоси залишилися у телефоні, а обійми — у пам’яті. Більшість Героїв фотовиставки «Хто вмирає в боротьбі- в серцях живе навіки» — добровольці. Олег Загородний був саме таким. Захисник поліг 20 жовтня 2025 року. Для мами він назавжди залишиться сином, який пам’ятав про кожне родинне свято, приїздив, привозив квіти.
Фотовиставка розмістилась на головній площі міста. Далі 371 портрет та інформацію про кожного полеглого Героя передадуть до Державного архіву Хмельницької області. Там ці матеріали зберігатимуться як частина історії нашого краю і держави. Щоб через десятки років їхні імена не стали просто рядками у документах. Щоб за кожним ім’ям залишалася людина.
На одному з портретів — Михайло Стойко. Для двох доньок він був не просто батьком, він був усім. Після його загибелі дівчата залишилися сиротами і тепер живуть із тіткою.
Цього дня на Майдані Незалежності не лише згадували імена полеглих. Разом із їхніми рідними та побратимами схилили голови у спільній молитві. За кожного, хто віддав життя за Україну. За кожну родину, яка чекає, пам’ятає і продовжує жити з цією втратою.
Ярослав Бортник. Чоловік, за яким дружина почувалася, як за кам’яною стіною. Командир артилерійського дивізіону, найкращий друг, товариш та чоловік який на жаль уже не розповість своїй Наталі, як сильно кохає її.
29 серпня Україна відзначає День пам’яті захисників України. Цю дату встановили на згадку про одну з найтрагічніших сторінок російсько-української війни — Іловайську трагедію. У серпні 2014 року українські військові опинилися в оточенні під Іловайськом. Під час виходу з нього загинули сотні наших воїнів. Для їхніх родин війна назавжди залишилася у тому серпні.
Від війни не сховався і Микола Лядецький. Він, разом із колегами, пішов просто їй на зустріч. Хоч і найрідніша ненька та батько просили не поспішати. Загинув Микола Лядецький на Луганщині
Донечка Артема Галкіна народилася вже після загибелі батька. Вона ніколи не чула його голосу і не знала його обіймів. Але знає його з фотографій. Разом із мамою та старшою сестричкою вони щоранку звертаються до татового портрета: «Добрий ранок, тату». Артем працював за кордоном, але у квітні 2022 року повернувся додому і добровільно пішов захищати Україну. Згодом- зник безвісти. Півтора року родина чекала, шукала, їздила на обміни, зверталася до Координаційного штабу. А потім – збіг ДНК. Артема поховали у новорічну ніч.
Вони різні — за віком, професіями, характерами. Але їх об’єднало одне — любов до України і готовність захищати її до останнього подиху. Їх більше немає поруч. Але вони залишаються у світлинах, у спогадах, у розповідях рідних, у серцях побратимів. І поки ми пам’ятаємо їхні імена — вони живі.
