Для когось це — чергова акція. Для цих родин — ще одна можливість нагадати про тих, кого щодня чекають удома. Портрети рідних — у руках, українські прапори — на автомобілях. Учасники автопробігу проїжджають вулицями Хмельницького, аби їх побачили й почули. Серед тих, хто сьогодні тут, — Тетяна. Її чоловік Віталій Бойко зник безвісти 3 травня 2025 року на Донецькому напрямку.
Це вже п’ятий автопробіг у Хмельницькому, присвячений військовополоненим та безвісти зниклим. Цього разу він об’єднав родини з різних куточків області. Сюди прийшли заради своїх чоловіків та дружин, братів та сестер, синів та доньок, чи просто друзів. Але послання у всіх однакове. Вони чекають. І продовжують нагадувати про своїх рідних.
Для багатьох учасників ця акція — спосіб бути голосом своїх рідних. Серед них — Ірина Третяк разом із усією великою родиною. Її двоюрідний брат Віталій Саган зник під час виконання бойового завдання у Торецьку в листопаді 2024 року. Останній дзвінок від нього родина отримала 2 листопада. Віталій сказав, що виходить на позицію, а після повернення зателефонує. Але цього дзвінка сім’я чекає вже майже два роки.
Саме заради цього очікування сьогодні сотні людей об’єдналися в одну колону.Тут не лише родини захисників та захисниць, а й звичайні, небайдужі хмельничани. Кажуть: поки про зниклих безвісти та військовополонених говорять — про них пам’ятають.
Оксана Дудар чекає на сина Романа. Він служив у бригаді оперативного призначення «Червона калина» Національної гвардії України. 26 лютого 2024 року військовий вийшов на бойове завдання біля Вербового Запорізької області — і зник. Відтоді родина шукає будь-яку інформацію про нього. Подавали звернення, їздять на акції, зустрічі, продовжують чекати.
Вони не знають, де їхні рідні. Не знають, коли пролунає довгоочікуваний дзвінок. Але знають одне — чекатимуть. Бо поки чекають — надія жива. Поки говорять — їхніх рідних пам’ятають. І поки їдуть ці колони — вони нагадують: кожен має повернутися додому.
