Народна ікона – є непересічним явищем в історії української культури. Свого часу відомий художник-авангардист Казимир Малевич назвав «іконописне мистецтво – формою найвищої культури селянського мистецтва». Найбільшого розквіту народна течія ікономалярства досягла в ХІХ столітті. Саме до цього періоду належать більшість із представлених в експозиції ікон.
Їх авторами були художники-самоуки, що малювали переважно не для церков, а для приватних споживачів – селян та мешканців провінційних містечок. Образна структура таких ікон формувалась під впливом народної культури. Розміщувались ікони у причілкових кутках або на спеціальних полицях, відведених для зберігання образів. Прикрашались вишиваними рушниками, квітами, кетягами калини. Їх образно-колористичний лад гармонійно поєднувався з декоративними настінними розписами, тканими виробами, витинанками, керамікою.
Поширена на Поділлі хатня ікона, зазвичай, мала кілька зображень, виконаних олією на дошці чи полотні. Це були найулюбленіші святі народного культу: Богородиця, святий Микола, святі: Параскева, Варвара, Катерина… До них зверталися з усіма помислами як до покровителів і заступників у земних нещастях. Привертають увагу простодушне олюднення канонічних образів, вміщення їх у побутові ситуації, щиросердна наївність зображень. Хатня ікона, насамперед, була пов’язана із народним побутом і світобаченням, й замість канонічного тлумачення християнської віри виявляла народне розуміння явищ навколишнього світу і народне розуміння краси. Часто маляр милується своїми героями, повними сил і здоров’я; з богородичних ікон на нас дивляться кароокі, чорноброві українки з рум’яним личком, що тримають на руках таку ж рум’яну дитину…
Персонажі ікон не лише наділені рисами національних типажів, але й часто вдягнуті в народне українське вбрання. Виразною ознакою належності до національної культури є прикрашання тла ікон стилізованим квітковим орнаментом, використання орнаментальних смуг, що облямовували ікону, подібно до того, як облямовували вікна чи двері настінні розписи в українській хаті. Професійна недосконалість такого іконопису не вважається його недоліком, а лише – характерною особливістю. Певною мірою вона підсилює враження умовності образу, чистоти та щирості погляду.
Отже, синтез християнської духовної традиції, язичницьких фольклорних елементів, життєвих спостережень, особистих уподобань та проявів фантазії майстрів визначають самобутність українського народного іконопису, який є своєрідним віконцем у дивовижний і багатий світ народної культури. Доторкнутися до нього мають змогу і хмельничани.
