Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини.
Проте українці не змирилися. Правительство УНР у екзілі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення незалежної держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходитиме молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах ОУН.
Найбільш радикальну позицію займала ОУН(Б) на чолі зі Степаном Бандерою. Вона планувала використати німецько-радянську війну для розгортання боротьби за суверенну українську державу. Готувалися похідні групи (до 6 тисяч осіб), які за Вермахтом мали просуватися на територію Радянського Союзу. При цьому ОУН(Б) не розголошувала своїх намірів, прагнучи поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 ранку 30 червня, не чекаючи основних сил німецької армії, до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» забезпечувати проголошення державотворчого акту.
За кілька годин у Львові увійшла похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якому Український національний комітет надав повноваження для проголошення незалежності. Були оперативно проведені переговори з провідними діячами українського політичного руху. І о 18.00 біля будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів зі всієї України, а також представник митрополита Андрія Шептицького – Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком – Українське державне правління. З дипломатичних міркувань в останній момент був доданий третій пункт, який проголошував подальшу співпрацю з «Великою Німеччиною» (його не було у першій редакції документу). Щоправда, він не захистив від подальших репресій і широко використовувався у ворожій пропаганді.
Акт закликавши українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створено Суверенну Українську Владу». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві.
Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня побачив із цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені та розгорнули діяльність українських органів влади.
Підготовка Акту здійснювалася таємно та стала повною несподіванкою для окупаційної німецької влади. Двоє німецьких офіцерів 30 червня, зачувши про збори, прибули на них вже після початку і спершу погано уявляли, що відбувається. Професор Ганс Кох виступив із обережною промовою, наголосивши, що створення Української держави не входило до найближчих планів Німеччини. Але за кілька днів дії «союзників» стали жорсткішими.
3 липня 1941-го у розмові із заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї та цілі. Я давши розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і з’ясувати, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … мандат, який я отримав від українського народу».
Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, за кілька днів їх арештували та згодом направили до концтабіру Заксенгаузен. 11 липня було заборонено діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/4352
[ad_2]
Source link
