Моє серце сталь, моя кров – Азов. Минуло 12 місяців з дня коли оборонці залишили стіни заводу «Азовсталі». Перебування в Оленівці, потім теракт, далі –невідомість. Саме так описують цей страшний рік рідні захисників.
Вдруге у полоні перебуває чоловік Каріни. Жінка розповідає, про коханого не знає нічого, лише те, що стан його здоров’я важкий.
Минув рік з того дня, як захисники маріупольського гарнізону склали зброю, за наказом головнокомандувача, аби врятувати життя. Дві з половиною тисячі військових покинули стіни Азовсталі, їх доля фактично невідома, та вдома їх чекають.
Рідні полонених кажуть, з того дня як захисники потрапили у полон вони забули, що таке спокій. Щодня дружини та матері шукають інформацію про рідних, та знайти нічого не можуть.
21 вересня до рідної домівки з російського полону повернувся коханий пані Надії. Цього моменту, розповідає жінка, чекала щодня та щохвилини. Та важливо не тільки чекати, а й бути готовими допомогти психологічно повернутися до нормального життя.
Сотні листів президенту, омбудсменам, координаційному штабу, та за рік всього декілька прізвищ на обмін. Жінки просять усіх підтримати прагнення рідних повернути захисників додому.
Окрім постійної підтримки зв’язку, родини полонених щоп’ятниці виходять на мирні акції Поверніть героїв додому. Хмельницький єдине місто в Україні, яке на постійні основі проводить такого роду акції.
Від початку війни з російського полону вдалось повернути майже 2 з половиною тисячі українських захисників різних військових частин та формувань. Та в полоні залишається ще чимало.
