З перших днів війни родина Галачинських жила з одним відчуттям – допомагати. Ще тоді 13-ти річний хлопець Артем разом із батьками пакував їжу для фронту, медикаменти, одяг та зброю, яка вирушала на передову. Це робив не тому що хтось змусив, а тому що там, на лінії вогню його брат- Богдан, старший, сильний, приклад і натхнення.
Волонтерство для Артема стало не просто справою, це була нитка зв’язку із братиком, та всіма тими, хто тримав позиції. Але 11 вересня 2022 року світ Артема розбився на друзки. Брат загинув у лікарні імені Мечникова від смертельного поранення у скроню. Того дня серце сім’ї зупинилось – та лише на мить, щоб потім запрацювати ще сильніше. У пам’яті Артема сотні зборів, а от у серці – той, найважливіший, збір помсти за рідненького.
У ті важкі дні, тижні, місяці Артем зрозумів що буде не лише волонтери на знак пам’яті про Богдана, а й здійснить їхню мрію брата, і вже свою – стане кадровим офіцером. Зараз хлопцю 15 років, він ліцеїст, а разом з тим віце сержант.
За свою активну діяльність хлопець отримав відзнаку «Волонтер за покликом серця». Але найбільше в ньому живе не нагорода, а слова, які він чув востаннє від брата. Ті короткі, щирі речення, що стали дороговказом. Їх не переказують уголос, але саме вони щоранку змушують Артема підніматися й рухатися вперед.
Артем продовжує волонтерити, робить це і у своєму ліцеї, заохочує до добрих справ друзів. Та цей навчальний рік у ліцеї завершальний. Попереду — нова дорога. Артем мріє стати льотчиком, носити не лише звання офіцера, а й звання гідної людини, сина, українця. Його шлях — це шлях пам’яті. Шлях хлопця, який втратив, щоб інші могли жити. Шлях, на якому біль став силою.
