Знайомство
Мене звуть Інна, мені 26 років, і я дружина пастора. Ми з чоловіком жили в курортному містечку Генічеськ і до війни займалися богослужінням, допомагали людям, підтримували їх. Паралельно зі службою я працювала над розвитком соціальних мереж. І тоді багато клієнтів у мене були з Росії. Коли почалася війна і ми зрозуміли, що знаходимося в окупації, щодня прокидалися з однією думкою, що ось-ось нас звільнять. Але цього не відбувалося.
У Генічеську під окупацією ми прожили два місяці. Чесно сказати, до того, як ми виїхали на підконтрольну Україні територію, вважали, що в нас все гаразд — було спокійно і не стріляли. Але, коли ми покинули наш будинок, тоді я зрозуміла, під яким тиском ми жили. Одна річ, коли ти розумієш, що за тебе воюють, що твою територію обстоюють військові! А інша справа, коли ти віч-на-віч із ЧУЖИМИ, коли твоїх немає, коли тебе залишили: у місті не було ні керівництва, ні поліції, ні ЗСУ, ні прокуратури, тільки російські солдати з цією літерою «z» Було дуже важко… Особливо, коли ти йдеш містом і ВОНИ повз них проїжджають.
Все українське стало «російським»
Їжа закінчити вже на п’ятий день війни, практично всі магазини закрилися або просто роздали продукти, що залишилися, місцевим. Ціни дуже зросли: цукор – 70 гривень, гречка – 120 гривень, бензин – 70 гривень, підгузки дитячі замість 245 гривень – 1000 гривень. Люди не мали можливості хоч щось купити. банківські картки не приймали, термінали не працювали, годинами стояли у черзі біля банкоматів. На кілька днів пропадали мобільний зв’язок та інтернет. До речі, саме у чергах по продукти люди ділилися між собою новинами. Щоб якось розбавити своє дозвілля, ми навіть купили настільні ігри та запрошували до себе в гості.
У результаті все українське — прапори, символіка, вивіски, торгові марки стало російським. Люди насильно забирали машини, клеїли на них букви «z», а містом їздили танки. Ми вже настільки звикли до становища в окупації, що й не думали виїжджати. Але потім в одну мить все змінилося, дякую Господу, ми почали думати про те, як виїхати. На той час російські солдати ходили Геніческом і пропонували перейти на їхній бік: «Якщо ви гратимете за нашими правилами, а ви гратимете, все у вас буде добре. Інакше ми вивозитимемо і викликатимемо чоловіків призовного віку на «службу».
Спроба не катування
Загалом із Генічеська практично всі місцеві виїхали. Зазвичай у літній сезон у місті дуже багато людей, зараз там практично нікого немає. Ми вирішили виїхати з окупації 17 квітня. Спершу думали їхати через Мелітополь, але 18 квітня місто закрили. Зрештою вирішили виїжджати через Херсон. На це у нас пішло два дні: спочатку ми доїхали до Херсона через 19 блокпостів, де переночували, і вже вранці поїхали у бік української території.. Ще одна проблема: на той момент наша машина була на ремонті у розібраному вигляді, і перед виїздом ми попросили механіка зібрати її як вона є. Також російські солдати відбирали машину, якщо ім’я та прізвище у техпаспорті не збігалися з водійськими правами. Я особисто бачила, як багато людей переходили на велосипеди.
Нормального життя не буде
Коли почали збирати речі, одразу постало питання: «Що з собою брати? Що буде найнеобхіднішим?». Було відчуття, що ми не повернемось. Потім нам зателефонували та попередили, якщо у людей багато речей їх повертають назад. Тому половину наших речей довелося віддати сусідам, і тим, хто цього потребував. Навіть новий пилосос, за який ми нещодавно сплатили кредит. Зараз ти розумієш, що частину речей можна було взяти із собою, але тоді ти заплющив на них очі, тому що в тебе було відчуття, що нормального життя не буде. Я порадила б брати з собою все, що вам дорого і цінно, навіть якщо вам здається, що вони не потрібні.
Одкровення
На блок постах, щоб не провокувати окупантів, ми домовилися розмовляти російською. З нами мав їхати друг Олег із Вінницької області, який говорив «суржиком», але він боявся. Пам’ятаю, як ми під’їхали на перший блокпост:
– Звідки їсте? — питає мого чоловіка один із окупантів.
— Та їдемо тут зі служіння? – Відповідає він.
– Відкрийте багажник! — вимагав солдат.
– Та без запитань! — іронічно відповів чоловік, немов запрошує окупанта в гості.
Виявилося, що мій чоловік забув про наш план і відповідав українською мовою, як і у звичайному житті. Слава Богу, окупанти нормально відреагували і пропустили нас. Ну, а ми з цього тільки посміялися. Так ми заспокоїли Олега та з власного досвіду розповіли, що росіяни проти української мови нічого не мають. Коли ми проїжджали наступний блокпост, чоловік згадав, що він є пастором і ми з церкви. І тоді один чоловік, котрий стояв на посту, захотів зі мною поговорити. Він відчинив двері нашої машини і показав мені захований у грудях «Отче наш», на що я відповіла:
– Так, правильно, моліться і Бог почує вас!
– Мене Бог не почує, я зі зброєю…
— Бог знає ваше серце, це ваш вибір чи ваша робота.
— Це не мій вибір, це не моя робота, я тут не з власної волі…
Поруч із солдатом знаходилися усвідомлені у військовій формі чоловіки 35-40 років, які примусово прийшли на нашу територію: «Крок вправо, крок вліво і розстріл!», так вони прокоментували своє становище. На наступному контролі нам попався молодий солдат «під чимось». Він глянув у мій бік, притулив два пальці собі до чола і зробив «постріл» у голову. В його очах я побачила злість. І тоді я зрозуміла, що серед окупантів є різні люди: ті, хто тут не по своїй волі, і ті, хто просто грає у війну. Наступні блокпости, а їх було 29, ми проїхали спокійно, хоча на одному запитали, чому техпаспорт машини не записаний на ім’я чоловіка. Тоді він пояснив, що машину з ремонту і нас пропустили, навіть привітали з якимсь святом. Але ось перед нами була машина з хлопцями, яких повністю обшукали. Ще нам пощастило, що був дощ, на блокпостах не перевіряли під час дощу.
Великий досвід
На шляху до порятунку ми бачили дуже багато згорілої та розбитої техніки: фури, військові та цивільні автомобілі. Поліцейські блокпости були просто знищені. Ти дивишся, а тобі страшно. Це не порівняти з тим, що зображено на фото. Це залишається у пам’яті назавжди. І коли на черговому блокпості я побачила український прапор, то в мене пішли сльози. За два місяці в окупації його весь час хотілося бачити, та його ніде не було. За кілька днів, як ми виїхали, Херсонську область закрили. Зараз ми з чоловіком знаходимося на Одещині і коли я заходжу до супермаркету і розумію, що тут є продукти та ліки, а там звідки я цього немає, і людям доводиться виживати буквально. Ця війна дуже нас змінила — ми виросли, ми стали кращими як люди.
Підготувала Анастасія ЄПУР
Читайте також:
Окупований Генічеськ: Ленін, медузи, зрада та дефіцит
Окупований Маріуполь: фільтраційні центри та страта
Ми окуповані, але не зламані: історія молодої матері з Херсона Віри
Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram канал! Новини, фоторепортажі та історичні факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.
[ad_2]
