Тут величезна територія, п’ять річок і дванадцять озер із гліцериновою водою, дрімучі ліси та болота, червонокнижні рослини та тварини, живописні пейзажі та дика природа, яку в Європі вважають унікальною. я, і де так добре спостерігати за перельотами птахів…
Пан Ігор – із Маріуполя. Він усі життя працює в лісовому господарстві. У цій сфері чоловік – профі. Його досвід цінують і на новому місті роботи – у Нобельському національному парку, що на Зарічненщині. Він тут уже протягом двох місяців.
«Місцевість, звичайно, інша. Адже у нас – Південь, тут Полісся. Там були степи, тут – болота. Але в плані професійної діяльності дуже мало що відрізняється. У Нобельському парку займаюся охороною природно-заповідного фонду. Мені все це знайоме. Адже й у нашому лісовому господарстві ми над цим працювали. Щоправда, територія була меншою. Але ми мали вольєри, розводили фазанів, качок, диких кабанів та випускали у угіддя», – згадує чоловік.
А ще завдяки своїй роботі чоловік дуже добре знає місцевість Маріупольського району. Власне, це допомогло йому спасти сім’ю та виїхати з окупованого міста на територію, підконтрольну Україні. Було все: і приліт міні, яка пошкодила їхній автомобіль, і блокпості, і перевірки та контролі, і довга-довга дорога. На Рівненщину Ігор із дружиною та маленькою донькою приїхали 29 березня. Сюди його покликав друг, із яким разом навчалися у Національному аграрному університеті у Києві.
«З Миколою ми мешкали в одній кімнаті, здружилися. Вже потім він приїздив у гості до мене до Маріуполя, а я бував у нього, – розповідає чоловік. – Він зателефонував, коли ми змогли вирватися з окупації і потрапити на територію, підконтрольну Україні (бо там у нас зв’язку не було) і покликавши до себе – на Рівненщину».
У Маріуполі батьківщина пережила і обстріли, і підвали, і руйнування будинків, і нестачу продуктів. Та попри це наважитися залишити місто було дуже важко.
«Ми насправді не знали, куди їдемо. І взагалі куди можна втекти. Усюди все горить, бомбардувати. Ми сідали в машину і боялися подумати, де ми з неї вийдемо чи вийдемо взагалі, – згадує пан Ігор. – Тієї години, коли ми виїжджали, місто окупували. Нас наполегливо переконували залишатися, казали, що України вже нема. А зв’язку ж не було, ми нічого не знали. Останньою краплею стала історія з автомобілем. Він був нашою зв’язкою із іншим життям. Але прилетіла міна та розбила машину».
Автомобіль підремонтували і на ньому ж виїжджали. Тепер там вибите скло та дірки, у які можна просунути руку. Але пан Ігор каже, що цю машину дуже любити і полагодити. А іншої їм не треба. Тепер сім’я обживається на новому місці. Чоловік упевнює, що працювати в Нобельському національному парку йому добре. І люди привітні та доброзичливі. Тяжко лише одне – бути не вдома.
Рівненська ОВА
[ad_2]
Source link
