З бастіону ужгородського замку відкриваються чудові краєвиди. Настільки чудові, що мало хто з відвідувачів Закарпатського краєзнавчого музею ім. Т.Легоцького помічає на стіні бастіону вмурований шматок червонуватої мармурової пам’ятної дошки. Літери на ній майже стерлися, тож розібрати, що там написано, майже неможливо. А насправді в цьому малопомітному шматку мрамору захоронено цілий пласт історії міста – згадка про католицький дитячий садок та початкову дівочу школу «Будинок Марії» та його засновника, священика Ондраша Будіша (Bugyis András).
«Будинок Марії» (угорською – «Mária-ház») був навчально-виховним закладом із більш ніж 60-літньою історією. За весь цей час він не працював лише один рік – у 1914-му – коли його перетворили на тимчасовий військовий шпиталь (на початку Першої світової війни до міста привозили стільки поранених та хворих військовослужбовців, що у стаційних лікарнях не вистачало місця). «Будинок Марії» заслуговує на окреме велике дослідження, адже його історія майже ніким не описана і навіть фотографій закладу є дуже мало. Я вірю, що вони колись знайдуться і ми будемо знати більше, як виглядало місце, де виховувалося і навчалося не одне покоління місцевих мешканців. Поки ж згадаємо історію «Будинку Марії» у контексті тієї таємничої пам’ятної дошки, що вмурована у бастіон ужгородського замку.
Отже уявіть собі маленький Унгвар другої половини ХІХ століття та його малозаселену лівобережну частину. Минулої тижня, розповідаючи про будинок податкової служби (нинішню будівлю ЗОШ № 9), вже зазначалося, що цю частину міста називали тоді «Уйварош», тобто «Нове місто». Селилися тут прості ремісники, торговці, поденні робітники – здебільшого люди не заможні. Придбати для своїх дітей теплий одяг та взуття вони переважно не могли, тож мали в холодний період року або не навчалися, або шкодили своєму здоров’ю, долаючи відстань до шкіл на правобережній частині міста.
Початкова школа та дитячий садок були мешканцям «Нового міста» дуже потрібні – і про це чудово знали пастор римо-католицької церкви св. Георгій декан округу Унґ Ондраш Будіш. Цей священик дуже вболівав за розвиток освіти, був людиною доброю і водночас досить енергійною, аби працювати на благо не лише своєї пастви, а й усього міста. У 1878 році Ондраш Будіш задумав відкрити на лівобережній частині Унгвара першу початкову школу з дитсадком. Він придбав дві ділянки з будівлями на вулиці Бозош (нині – Толстого), об’єднавши їх, розробивши план перебудови і в січні 1879 року повідомив міську управу листом про своє намір відкрити на цій території початкову школу з двома класами та дитячий садок, в якому догляд за дітьми довіряти трьом сестрам-вінсентіанкам (Дочкам милосердя св. Вінсента). Будеш бравши на собі всі витрати, лише просивши місто забезпечувати навчальний заклад у холодну пору року дровами. Місто надіслало цей лист до Міністерства народного освіти, звідки прийшла відповідь про те, що там не заперечують проти ініціативи шанованого священика, наоборот – дякують йому за таку щедрість.
Впродовж 1879 року будівлі під нову школу перебудовували і частично добудовували, зробивши таку собі закриту від лишніх очей територію. Наскільки зрозуміло з часткових описів, з вулиці Бозош школа була одноповерховою, невисокою (через що згодом почала підмокати), схожа споруда, в якій мешкали черниці-виховательки, тягнулася за рогом униз маленькою пішохідною вуличкою. ця маленька вуличка теж є, з’єднує вул.Толстого з Київською набережною). До слова, трьох сестер-вінсентіанок запросили до Унгвара зі Сотмара (Сату-Маре), вони мали проживати в закладі, займатися навчанням та вихованням дітей.
Так нині виглядає місце, де колись розміщувався «Будинок Марії»
Вже у вересні 1879 року все було готове до відкриття. 28 вересня відбулася торжества передача та освячення дівочого навчально-виховного закладу (тоді його ще не називали «Будинком Марії», ця назва з’явилася десь за рік). Почали з місії біля римо-католицької церкви, звідки о 10.00 всі учасники рушили ходою до вулиці Бозош, де вже зібралася толпа містян. Після торжеств Ондраш Будіш запросивши до себе керівництво міста, духовенство, частував гостей святковим обідом. А 1 жовтня 1879 року заклад прийняв перших діток у дитсадків та перших дівчаток – у початкову школу. Зразу ж Ондраш Будіш передавши сотмарському єпископству 24 000 крон на утримання нового навчального закладу і включивши до свого заповіту ще 21 000 крон та 75 облігацій «Народного банку», аби щорічно з відсотків 3-4 дівчинки (переважно сироти вчителів чи дяків) років могли безкоштовно отримувати там освіту.
Варто зазначити, що «Будинок Марії» був не єдиним закладом, який відкрив та фінансував із власних коштів Ондраш Будіш. Подібний він заснував у Палоці (словацьке поселення Павлівця над Угом), де він народився, та у Середньому, де тривалий час був настоятелем. Крім того, саме завдяки коштам і енергії Ондраша Будіша була розширена і набула теперішнього вигляду римо-католицької церкви в Унгварі, споруд костел у Глибокому тощо. Цього священика називали одним із найщедріших міських меценатів свого часу, адже загалом за життя він пожертвував школам, дитсадкам та сиротинцям більше 100 00 крон – дуже велику на той час суму. Водночас Будіша описували і як дуже принципового, іноді суворого чоловіка. Про те, як він не поступився своїми принципами перед міністром, розповідала 1912 року газета «UNG». Мовляв, 1883-го до міста навідався міністр Аґостон Трефорт, але сталося так, що його візит припав на тиждень. Міністр хотів оглянути школи, тож чиновники покарали, аби всі діти у неділю вишли «для картинки» на навчання. Ондраш Будіш, як куратор римо-католицьких міських шкіл, натомість відпустив усіх дітей додому, а міністр під час візиту застав навчальні заклади порожніми. Сам священик у той момент саме проводив недільну місу, після якої вийшов до міністра і просто в очі сказав, що якби пан міністр приїхав у будній день, то йому б показали роботу шкіл, проте сьогодні діти мають бути біля церкви та відпочивати.
Вихованці дитсадка у «Будинку Марії», фото – з архіву батьківщини Ач, Яночик
За свою історію «Будинок Марії» пережив кілька перебудов. Першу здійснив той самий Ондраш Будіш у 1887 році. Тоді будівлі розширили, щоб вони могли вмістити 6 класів початкової школи, оскільки навчальний заклад став на той час дуже затребуваним та популярним. Після того перебудови школа разом із садком могли вмістити 300 дітей (навіть нині в деяких початкових школах є значно менше учнів), причому приймали туди не лише римо-католиків, а всіх дітей, до якої б конфесії вони не належали. Бажаючих навчатися там було дуже багато, переважно завдяки бездоганній репутації та роботі сестер-вінсентіанок. Припускаю, що саме тоді, після реконструкції 1887 року, на фасаді будівлі і встановили меморіальну дошку з розового мрамора.
На дошці було вибито:
B. SZŰZ MÁRIA HÁZA.
Az irgalmas t.nének vezetése alatt álló
rom. kath. leányiskola es óvoda.
Alapította 1879., kibővítette 1887-ben
BUGYIS ANDRÁS,
okrai prépost, ungi főesperes, ungvári róm. kath. plébanos.
Перекласти цей текст, знайдений у газеті «Határszéli Ujság» за 1925 рік, можна так: «Дом Пресвятої Діви Марії. Римо-католицька дівоча школа та дитячий садок під керівництвом милосердних сестер. Заснував у 1879-му, розширивши у 1887-му Будіш Ондраш, окрайський препозит, головний декан комітату Унг, унґварський римо-католицький плебан».
Ондраш Будіш помер 26 грудня 1890-го на 67-му році життя. На той час він уже 43 роки був настоятелем місцевого храму, тож його тут дуже любили і пишно провожали. Він помер, а меморіальна дошка, присвячена йому, ще багато років тому висіла на фасаді «Будинку Марії». Її не зняли й під час наступної реконструкції, у 1911 році. Тоді приміщення навчально-виховного закладу вже фізично застаріли, були темними, тісними та вогкими, проте грошей на ремонт ані у церкві, ані у міста не було. Нарешті плебану Йожефу Бенкйо вдалося знайти кошти на перебудову (20 000 крон надавши для цього анонімний благодійник). Допоміг і канонік Карой Гегелайн, який виділив ще 22 000 крон із власних заощаджень.
Роботи проводила фірма «Гамош і Суханек», працівники якої звели біля глибини двору дві нові будинки на високому фундаменті. Побудову, що виходила фасадом на вулицю Бозош, тоді вирішили не чіпати – була ідея через кілька років знести її та побудувати на тому місці римо-католицьку церкву для жителів лівобережжя. Ці плани скасувала Перша світова війна та подальші політичні зміни. Місцева угорськомовна преса писала, що монахині за свою проугорську позицію були чехословацькою владою зацьковані, їм не дозволяли легально працювати в освіті без отримання чехословацького громадянства і виголошення присяги вірності, не виплачували державну заробітну плату.
У 1929 році в Ужгороді відзначали 50-річчя «Будинку Марії». На 1939 рік у пресі значилося, що в закладі протягом його історії працювали 80 черниць, змінилися 15 керівниць, одна з яких – Камілла Баній – похована на Кальварії. Очевидно, «Дом Марії» продовжував діяти аж до кінця 1944 року, а, можливо, й трохи довше. Після того він був радянською владою закритий, а рожева мраморна пам’ятна дошка нещадно збита зі стіни. Як її центральний уламок опинився біля краєзнавчого музею – невідомо. Можливо, її приніс туди хтось небайдужий (може, й краєзнавець Петро Сова, котрий працював там). Наприкінці 1940-х і у 1970-х у замку проводилися роботи з укріплення фортечних мурів. Мабуть, під час тих робіт комусь потрапив до рук і цей мармуровий уламок, тож його вмурували в стіни, навіть не підозрюючи, що це за річ. Отак посвята Ондрашу Будішу та «Будинку Марії» й продовжила свою історію далеко від того місця, де мала бути. Як будете у замку, обов’язково сходіть на неї подивитись.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
[ad_2]
Source link
