У середині жовтня у всьому світі відзначають День білої тростини. Це – не свято, а звичайний день, в який кожному з нас щороку нагадують про те, що ми – люди. А, отже, зобов’язані поважати один одного та допомагати ближнім, особливо тим, в кого обмежені можливості. На превеликий жаль, не всі про це пам’ятають. І часто, можливо й несвідомо, ображають таких людей. Сьогодні мова про незрячих, котрі, як виявилось частенько стають заручниками людської байдужості, а, подекуди, й нахабства. Як приклад, ситуація на другій автостанції. Там нещодавно облаяли сліпого. Одна із працівниць нецензурною лайкою накинулася на чоловіка лише через те, що він попросив пошвидше продати квиток. Свідками цього стала ціла черга людей, котрі стояли за квитками у касу. Власне вони і звернулися до нашого телеканалу із проханням допомогти. Про ситуацію і проблеми, невідомі тим, хто бачить. Та про біль тих, хто щодня живе у темноті…
Знайомтеся, це – Михайло Журавський. Чоловік понад 27 років живе у темряві.
Незважаючи на сліпоту, пан Михайло, каже, живе повноцінним життям. Часто їздить на дачу у Стуфченці. Переконує, супроводжуючий йому не потрібен, адже світ – не без добрих людей.
Пан Михайло наполягає, небайдужих, чуйних та ввічливих у нас – більше 80 відсотків. Хоча, на жаль, є й такі, хто вміє, може і знає як образити.
Як приклад того, що всі люди – різні – ситуація, котра нещодавно трапилася на другій автостанції. Одна із працівниць облаяла сліпого. Свідками події стала вся черга.
Пані Ліля того дня збиралася їхати на батьківщину. Стала в чергу за квитком – вона довго не просувалася. В кабінеті у касира точилась жвава дискусія. Дві працівниці автостанції, не зважаючи на людей теревенили і не відпускали білети. Жінка каже, зробила панянкам зауваження – нарвалася на лайку – справа звична – нічого такого. Переконує, тоді з ситуацією змирилася, доки не трапилася наступна. Прямісінько перед касою стояв чоловік із білою тростиною – тепер вже він звернувся до розлючених панянок.
Замість того, аби допомогти незрячому одна із жінок накинулася на нього. Спершу, каже пані Ліля, запропонувала знайти собі поводиря, а потім перейшла на особистісне та нецензурну лайку.
Пані Ліля додає, чоловік мовчки вийшов з приміщення вокзалу, встав посередині перону і не стримав емоцій.
Тоді, каже пані Ліля, пускати цю ситуацію на самоплин просто не має права. Тим паче, вона була не сама. Пані Наталія – іще одна людина із черги, котра чула та бачила все і не змогла стояти осторонь.
І саме її застали у кабінеті директори після того, як прийшли скаржитись. Жінка, кажуть, і при своїй керівниці не вибирала слів.
Разом із жінками до чоловіка пішла лише директорка.
Ми намагалися знайти чоловіка, якого образили. На жаль, не вдалося. Скаржитись на працівницю автовокзалу письмово він не став. До речі, її вже покарали – дали догану.
Що трапилось із підлеглою керівничка автостанції, каже, не знає. Переконує, жінка – хороший працівник.
Такі випадки, кажуть в обласному осередку товариства сліпих – нерідкість частенько. Скарги від підопічних тут отримують частенько. Цей випадок – виняток – винну знайшли. Зазвичай же тих, хто образив відшукати не можуть, бо без допомоги впізнати кривдника незрячому чи слабозорому не під силу. Образи забувають і пробачають, бо розуміють – залежні від тих, хто бачить і хто оточує. Життя в суцільній темряві не дозволяє орієнтуватися без сторонньої допомоги. На жаль, це розуміє не кожен. І що говорити про нас із вами, коли держава, здається, давно забула про потреби незрячих. Гарантовані тифлозасоби в УТОСі не отримували кілька років. В переліку таких – лише чотири – годинник, mp-3-плеєр, диктофон і та сама тростина. Аби купити її одну не факт, що стане пенсії по інвалідності.
В УТОСі кажуть, аби хоч якось допомогти підопічним, знаходять спонсорів. Зазвичай це – небайдужі люди та влада на місцях, котра виділяє деякі суми на потреби сліпих та слабозорих.
Пані Лариса каже, аби врівноважити ситуацію – звертаються скрізь. Дечого домогтися таки вдається. Як приклад – місто Хмельницький. Воно – далеко не ідеальне для незрячого. Бракує озвучки на транспорті, пандусів та ідеальних доріг. Утім, є озвучені світлофори. Та, поступово з’являються жовті лінії.
За законом жовтими мають бути і краї тротуарів і перші сходинки в будівлі – на цей колір слабозряча людина реагує як на стоп-лінію. Закону ж щодо толерантного ставлення до незрячих та слабозрячих не існує. Його положення мають бути прописані не на папері, а у кожного в серці. Адже, всі ми – люди.
