Наліпити 32 відра вареників або завести на фронт автомобільний двигун – для них немає неможливого. «Бійці невидимого фронту» – так ми вирішили назвати черговий цикл сюжетів про волонтерок Хмельниччини. До слова, наш волонтерський рух вважають одним з найсильніших в Україні. А обличчя у нього жіноче. До руху входять освітянки, бізнесмени, кравчині і продавчині – усі, хто небайдужий і працює за покликом серця. Отож, історія перша про Ларису Пастух, офіційно вона – директорка школи, а душею – волонтерка.
А ще макарони, крупи, цукерки, шкарпетки, малюнки, обереги, листи. Склад продукції – просто у директорській приймальні. Офіційно Лариса Пастух – керівниця Хмельницької ЗОШ №22, а за покликом серця – волонтерка. На стіні її кабінету – прапори із солдатською дякою. Жінка каже, це наче мапа фронту, де вона побувала.
Для неї не проблема привезти на фронт 32 відра вареників. І навіть попри карантин її діяльність не припинилася. Минулого тижня на фронт поїхав черговий гумвантаж, нині збирається наступна партія. Її підопічні – добровольчі батальйони.
За шість років війни потреби бійців змінилися. Нині це переважно провізія. А от на початках потрібно було буквально усе: від їжі і одягу до спецобладнання. Утім, деколи все ж бувають завдання із «зірочкою».
Жінка каже, на фронт її тягне, бо там відбуваються найщиріші зустрічі. До прикладу, зі своїми вже дорослими учнями.
А ще нині паралельно із армією у час пандемії Лариса Пастух взялася допомагати і лікарям. Волонтерка каже, медицина як армія, без них держав не існуватиме.
На думку волонтерки, сила жінки в її мультифункціональності.
А ще для її жіночого волонтерського братства не існує неможливого. Словом, очі бояться, а руки роблять.
Про те, що жінки – велика сила, в Україні нині розуміють навіть на законодавчому рівні. Діяльність волонтерок чітко прописана у Національному плані дій «Жінки, мир, безпека». Там саме волонтерству відведена миротворча функція.
