Відразу три батьківщини одягнуть траурні шати, а Рівненська громада проведе в останній шлях трьох вірних захисників — Петра Мішка, Віталія Рабчевського та В’ячеслава Цюзя…
Петро Мешко народився у Рівному. Навчався у шостій школі, а потім вступив у Клеванський професійний ліцей, де отримав фах автослюсаря.
Черговим етапом у життя стала строкова служба. Її Петро проходив у прикордонних військах. А потім повернувся додому. Працював будівельником у ТОВ “Капітал інвест ДТМ”.
Веселий, компанійський, добрий та щедрий. Він нікому ні в чому не відмовляв, любивши бути серед людей, у товаристві.
А ще з детства любивши грати у футбол. Робив це за першої нагоди, а свого часу навіть грав за одну з команд місцевого клубу. Цю любов хотів передати і синові — п’ятирічному Іллі.
“Коли розпочалася війна ми з братом разом пішли у військкомат добровольцями. Розуміли обидва, що лишніх пояснень тут не треба. Потрібно захищати нашу країну, дітей, треба зробити все, що в наших силах, щоби враг не прийшов сюди, на Рівненщину,” – розповідає брат Героя Володимир.
У недовгих телефонних розмовах Петро розповідав про службу. Був відвертим, що нелегко, і багато хлопців отримують поранення, багато гине… Та на всі прохання берегтися, відповідаючи своєю звичною фразою: “Я ж заговорів, нічого мене не візьме! Все буде добрим!”
Володимир розповідає, що жодних сумних думок у брата не було. Вірив у победу та повернення додому…
“Жодного страху, тільки погляд уперед! І ніяк інакше, ні кроку назад — так Петро живий, і нам тепер так треба жити!
40-річний солдат Петро Мешко загинув 8 серпня, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини поблизу с. Новомайорськ Донецької області.
Віталій Рабчевський усі життя прожив у Квасилові. Закінчивши місцеву школу, навчався у професійному ліцеї на зварювальника. Потім на нього чекала строкова служба у військово-морських силах. Під час служби був головним електриком на кораблі.
Коли повернувся, одружився. Разом із дружиною виховували двох діток сина та донечку.
Вперше війна наздогнала Віталія у 2014 році. Його мобілізували на рік у зону проведення антитерористичної операції. Коли ж обернувся, був упевнений, що цим не закінчиться, що буде війна.
“Як тільки щось почнеться, я піду воювати, щоби цю нечисть сюди не пустити,” – пригадує слова кількарічної давності дружина Віталія Олена.
І насправді вже 25 лютого його викликали до військкомату, а за тиждень вирушивши на передову.
«Він справжній патріот, таких ще пошукати треба! Дуже любивши Україну, і йшов за неї до останнього, за державу, за волю, за дітей і жінок, за шкірного», – розповідає дружина Героя.
Віталій, який мав досвід участі в бойових діях, не сховав, що цього разу все набагато складніше.
«АТО – це були квіточки, відтепер почалися ягодки. Ти повертаєшся з чергування, втом, хочеш бодай поспати, а не знаєш, чи прокинешся, такі сильні обстріли», – пригадує слова чоловіка Олена.
А ще біль у голосі, коли говорив про загиблих:
«Віталій казав, що найскладніше – це бачити, як людина помирає у тебе на руках. А скільки їх було 200, 300… Говоривши, що самі собі мусили рятувати і лікувати, турнікети, якими треба максимально швидко припинити кров, спасли не одну життя, на жаль, багатьох врятувати не вдалося… Він розповідав, що своїх не покинули жодного: ні пораненого, ні вбитого, усіх забрали. Під обстрілами, під кулями, на свій страх і ризик верталися, але своїх хлопців не кидали», – продовжує Олена.
Справедливий, чесний, відданий чоловік просто не визнавав брехні чи лицемірства. Тому найбільше його гнітили знущання над українськими воїнами, навіть своїй мамі казавши, що краще вже загинути, аніж потрапити в полон. А вдома його чекали мама, дружина, дорослі діти 22-річний Владислав та 17-річна Вікторія
«Він приїхав у відпустку, і я просила його сфотографуватися разом, все відмовлявся, не хотів. Говорив, що я на портрет хочу фото зробити. Я ще дивувалася, каже: що таке погане думаєш, просто буде спільне фото, а він ніби відчував… Віталій народився на церковне свято 40 святих. Ми думали, вірили, що раз так, то вони його зможуть зберегти, але не вдалося… Мені сон приснився, що Віталій стукає у двері і каже: «Привіт, війна закінчилася, я вже вдома». А вранці зателефонували з військкомату, і хоч телефоном нічого не сказали, я все зрозуміла…” – розповідає дружина Героя.
45-річний старший солдат Віталій Рабчевський загинув 8 серпня біля села Пречистівка на Донеччині за тиждень після повернення з дому.
В’ячеслав Цюзь народився на Сарненщині біля села Гута-Перейма, але фактично всю життя провів у Рівному. Навчався на електрика, але за спеціальністю не працював. Багато років працював на АЗОТі, а потім займався будівництвом. Працював на об’єктах в Україні, та більше – за кордоном.
Коли враг вперше ступив на українську землю, В’ячеслав не став переховуватися, був мобілізований та півтора роки прослужив у зоні проведення антитерористичної операції…
На щастя, з тієї війни вдалося повернутися цілим та неушкодженим, тож В’ячеслав знову повернувся до роботи будівельником.
“Ми дуже сумували за ним, адже рідко бували вдома через роботу. Але коли В’ячеслав був тут, то всю свою годину проводив із дітьми. Їх у нас троє — Соломії 9 років, Макарові 4 з половиною, найменшій Ілларії майже два… Він повністю віддавав собі дітям, грався із ними, годував, гуляв. Будучи ніби мама — не шкодував любові, ласки, ніжності…” – розповідає дружина Героя Наталія.
Та у цю мирну картину знову увірвалася війна.
“Вперше чоловікові зателефонували з військкомату у перші дні війни, але фактично поїхав він за кілька тижнів – наприкінці березня. Весь цей час, поки чекав, хотів їхати воювати. Навіть шуткував, що йому русні не хватити… Коли вже поїхав, то розповідав, що це значно гірше, ніж було під час АТО. Говоривши, що це пекло, не думавши, що буде так страшно…” – продовжує Наталія.
Подробиць про воєнні будні В’ячеслав не розповідав дружині. Такий вже мав характер, усі переживання тримав у собі. Лише зрідка Наталія вдавалося щось випитати у чоловіка.
“Вони багато часу проводили на передовій, лише зрідка, казавши, їх відвозили відпочити до Авдіївки, і то постійно під обстрілами… у книгах. Вони селилися біля хат покинутих, і як на поліцях бачив книжки, то відволікався від чорних думок читанням, що дуже любив,” – продовжує Наталія.
А ще пригадує, що чоловік був справжнім футбольним вболівальником. Неодноразово разом їздили на матчі. Та понад це любивши рідних та батьківське село. Завжди із теплотою ставився до батьків та рідного дому у селі на Сарненщині… Так хотів туди повернутися…
Стрілець-помічник гранатометника, молодший сержант В’ячеслав Цюзь загинув 8 серпня внаслідок мінометного обстрілу біля Авдіївки на Донеччині. За кілька днів йому виповнився б 51 рік.
Прощання із Героями відбудеться завтра, 13 серпня, о 10.00 на майдані Незалежності. Поховають їх на кладовищі “Нове”…
[ad_2]
Source link
