Військовий історик, дослідник історії Слобожанщини, співорганізатор популярного до війни заходу «Ніч історії Харкова» Антон Бондарєв нині мешкає у невеликому закарпатському містечку Перечин. Кілька місяців він у Харкові під постійними обстрілами щодня спостерігав, як дорогий йому місто перетворюється на руїни. Нарешті Антон погодився на вмовляння друзів переїхати з мамою до відносно безпечного Закарпаття, яке він добре знає завдяки чотирирічній дослідницькій роботі на тему боїв у Карпатах під час Першої світової війни. Саме цій темі Антон присвятив свою першу громадську лекцію, що відбулася біля стін ужгородського замку. Там він і розповів «Про Захід» про те, що пережив у Харкові, і як тепер оговтується від війни на Закарпатті.
– Антоне, наша програма – оптимістична, ми показуємо людей, які не ховаються, як улитка, а шукають можливості, аби далі жити та працювати. Ви для багатьох людей є орієнтиром. Нескореним людиною. Ось і зараз у нових реаліях нові дії. Розкажіть про вашу лекцію. Що ви презентуєте сьогодні закарпатцям?
Це – спільний проект з моїм близьким другом Федором Шандором, який мене витяг на Закарпаття. Також це проект гуманітарного центру Харківщини, оскільки я є волонтером цієї організації та спецпідрозділу «Кракен» на Закарпатті. Це відкриті лекції, присвячені воєнним діям на Закарпатті, присвячені туризму. Найближчою годиною ми плануємо робити в Ужгороді велику фотовиставку із зображеннями зруйнованих будівель Харківу. Якщо Господь дасть, будуть лекції не тільки про історію Закарпаття, а про Харків, Слобожанщину, бо на Закарпатті не всі знають, хто такі ці невгамовні слобожани. І трохи підтримуватимемо наших, хто сюди переїхав.
– Справді, нині харківська діаспора у нас дуже сильна. Кого з активних переселенців не спитаєш – усі з Харкова.
Так, «харківець» стає зараз як національність. – Я так розумію, що слобожани – активні люди.
Якщо йдеться про корінних, мабуть, так. Я є нащадком батьківщин, які колонізували Слобідську Україну. Я знаю свій родовід, бо займаюся генеалогією, родовідами. Я не чоботар без чобітів. Знаю, що мої пращури у XVII столітті переїхали з Вінниці на Слобідську Україну та заснували там села. Є навіть велика кількість топонімів, пов’язаних із моєю батьківщиною. Так, ми маємо свою ментальність.
– Розкажіть мені про свою роботу. Мені дуже цікаво, як же створюються генеалогічні дерева. Мабуть, далі буде ще більше запиту для того, щоб кожен українець знав, якого він роду і племені.
У нас в Україні генеалогія є штукою комерційною. Я родовідами почав займатися через дослідження. Я був дослідником історії Харкова, проводивши екскурсії, читав лекції. Але серед краєзнавців є великий плагіат: тій візьмі, тій візьмі. Потім я почав 3-4 роки тому генеалогічними деревами займатися просто, щоб було що їсти. Люди цікавляться своїм минулим. Ціна залежить від обсягу метричної книги або від кількості інформації, яку треба відпрацювати. До речі, дуже багато закарпатців мають східноукраїнське коріння, бо у вас тут дуже мішаний регіон. Мені здається, що якби люди довідалися про своє коріння з Полтави, з Харкова, то вони б сприймали війну вже як свій особистий біль. Що то є земля і край їхніх пращурів, що це не щось далеке, а що це щось своє. І коли ми приїхали на Закарпаття, я розумів, що я просто не маю права складати руки. Я намагаюся займатися підтримкою наших, волонтерською діяльністю, працюю над замовленнями з родоводу і я ще намагаюся займатися військовою історією Закарпаття. Ну і знаєте, коли в тебе дуже багато роботи в будинку (у моєї мами перелом руки і теж постійно потрібно допомагати), то не так вболіватиме за Харків, оскільки майже всі, хто виїхав з Харкова, щогодини читають новини. Коли в тобі купа праці, то постійно щось робиш, коли людина заробляє гроші, не бере гуманітарки, вона вкладає гроші, вона може підтримувати тих городян, у яких злидні, то тоді не так болить. Більше роботи, більше активності, більше зайнятості – і держава допомога, і не так серце рветься за Харків.
– Я бачу, що вам все одно це дуже болить. Але давайте поговоримо про ширші теми. Ви – дослідник історії Першої світової війни.
Так, на Закарпатті є дуже багато нащадків мешканців Києва, Полтави, Харкова. У 1914-1915 роках тут багато полягло, але зараз така цікава ситуація, що закарпатці приймають тих, хто колись прийшов їх завойовувати. У вас величезний потенціал на тему Першої світової війни. Дуже паскудно, коли ми знаємо про битви на Марні, Соммі, Вердені, але ми не знаємо, що було на нашій землі. Мені пропонували під час війни виїхати за кордон (там була міжнародна стипендія), але я категорично відмовився. Там ми все ж таки біженці, а тут ми залишаємося громадянами України.
– Ви знаєте, ми колись, як телевізійники, теж брали участь у пошуках поховань годин Першої світової війни, тож ця тема нам знайома. Але хочеться попитати про ту циклічність, яку ми проходимо раз на сто років, бо зараз кажуть, що ми – на порозі Третьої світової війни. Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті ми знову переживатимемо таке.
Я також не думав, що в нас може бути війна. Циклічність історії я бачу в тому, що колись Слобідську Україну колонізували вихідці із західної України, а тепер їхні нащадки повертаються туди знову. Звісно, ніхто не міг уявити, що українські міста будуть із лютою ненавистю знищуватися. Мене, знаєте, дуже вразив той напис у Бучі: «Українці, а хто вам дозволяв жити добре?». Це дуже болюче, бо українці створюють, а росіяни – лише руйнують. Це просто біосміття – вже вибачте за такий вислів. Просто моє місто щодня вбивають і я не можу спокійно про це говорити.
– У вас класна футболка, я відразу звернула на неї увагу. Там написано: “Харків – залізобетон”. Це – символ Харкова?
Так, цей образ створив відомий харківський художник Патрік Касанеллі, коли на початку війни до Харкова зайшла російська піхота. Харків вистояв, ми дали гідну відсіч і показали, що Харків – це Україна. Ми зламані, але ми – незламні.
– Я, на превеликий жаль, у Харкові жодного разу не була. Але якби ви мене запитали, яким я собі уявляю Харків (до війни), я б вам сказала, що Харків – це справді культурний, молодіжний, розумний місто. Я думаю, ми його таким ще повернемо – як гадаєте?
Я гадаю, що це буде інший Харків. Бо війна – це втрати, це величезні рани. Ми розуміємо, що кожного дня там під обстрілами перебувають люди – і це впливає на психіку. Хтось щодня випиває, у моїх друзів, які виїхали нещодавно до Лісабона, під час шкірного обстрілу Харкова були нервні зриви. Ми розуміємо, що Харків зазнає втрат: і людських, і економічних. Змінюється дух міста. Тож це буде інший Харків. Пам’ятаєте, як там у Шевельова: перший Харків, другий Харків. Ми зараз із вами – на порозі четвертого Харкова. Багато містян не обернуться – це факт. Зараз багато закарпатців перебувають на Слобідській Україні, може, хтось із них закохається у слобожанку чи до Харкова і залишиться там. У такому зараз плавильному котлі і формується українська нація. Вже не буде закарпатців чи слобожан – усі ми будемо українцями. У нас є чому повчитися одне в одного.
– Антоне, ви зараз резюмували те, що ми хотіли показати цим матеріалом. Зараз не йдеться про те, чи ми переможемо…
А ми здолаємо – це точно. Ми просто повинні перемогти, бо якщо не – нас не буде. Те, що зараз діється в Україні – це геноцид. Це тотальне винищення українського народу, спроба знищити нашу мову, нашу культуру, нашу землю.
– Але якщо проаналізувати Першу, Другу та Третю світову війну, то що в них є спільного та відмінного?
Під час Першої та Другої війн українці вбивали одне одного (я говорю про українців зі сходу та заходу), а зараз українці допомагають і підтримують одне одного. Це перша, мабуть, світова війна, де українці не воюють один проти одного. Це для мене є величезним показником. Нас не розділяють імперії, наші пращури у Першу та Другу світові війни, мабуть, мріяли воювати на одному боці. Коли Львів стоїть пліч-о-пліч із Харківом – це справжнє єднання.
– Мені здається, що останні кілька років була величезна вага до історії, почали цікавитися нею як старше покоління, так і діти. Те, що ви робите, так само – величезний внесок. Я вірю, що ми ніколи не забудемо своєї історії та не будемо її переписувати. Які ваші побажання з цього приводу?
Мої побажання? У нас, харківців, нині одне побажання: «Тримаємось до перемоги». Коли ти перебуваєш під постійними обстрілами, ти живеш одним днем. Немає жодних планів, є одна мета – залишитися живими, не втратити своїх близьких.
– Для вас Закарпаття – це територія можливостей?
Для мене Закарпаття – це територія, де я працюю вже четвертий рік, це регіон, через який я перестав робити багато харківських проектів. Це любов до цієї землі. Я ще до війни хотів переїхати на Закарпаття. Але якось по-іншому бачив собі цей переїзд.
«Про Захід»
[ad_2]
Source link
