“Дніпро Оперативний” – Біженка з Харкова розповіла, як вибиралася під обстрілами з міста – ексклюзивне відео

280

Війна ніколи не змінюється. У всі часи це моторошне, руйнівне дійство, що ламає долі і не щадить ні старих, ні молодих. Вона змушує кидати все, що наживав роками і тікати, аби врятувати своє життя. Так, студентка одного з Харківських університетів під обстрілом виїхала до Дніпра. “Дніпро Оперативний”. Подробиці у нашому відео:

Валерія родом із Сєвєродонецька. Два роки тому дівчина вступила до Харківського національного економічного університету. Мріяла відучитися та стати дипломатом. Наприкінці лютого вона була у Харкові, 25-го числа планувала приїхати до батьків до Сєвєродонецька. Проте російське вторгнення порушило її плани.

Як ви дізналися про те, що розпочалася повномасштабна війна?

«Ми жили у гуртожитку на Науковій. Ми живемо втрьох з дівчатками, моя одногрупниця о 4-й ранку підірвалася і почала плакати, кричати про те, що нас бомбять. Ми спочатку з дівчинкою прокинулися та не зрозуміли, що відбувається. 23-го ми сиділи відпочивали, а тут 24-те й нас бомбять. Спочатку у всіх був шок. Усі почали масово збиратися. Я зрозуміла, що додому я не поїду, то буду в Харкові. Моя тітка і дядько були в місті, про всяк випадок я мав місце, куди їхати. Тому я розуміла, що треба зібрати екстрену валізу, щоб вона була. Я живу на Луганщині, і там ця війна триває вже вісім років і ми хоч якось розуміли, що таке блокпост, що таке постріли. А тут була багато паніка, люди плакали».

Як реагували оточуючі на ці події?

«В усіх була істерика. Здебільшого усі не розуміли, що відбувається, не вірили. Багато хто з Донецької, Луганської областей, із Кривого Рогу – всі раптово застигли. Нас намагалися заспокоїти. Ми зрозуміли, що треба якось обстановку розряджати. Почали грати, веселитись, готувати всі разом. Ну, гурт – це гурт. І ми розуміємо, що паніку не треба сіяти. Багато хто почав хворіти, у тому числі і я. Нас не випускали тому, що були дуже сильні обстріли на Науковій, за нашим гуртожитком вікна тремтіли. І другого дня в мене різко піднялася температура 40, ніхто не приїжджає, нікого немає, ні медсестер – нікого. Тільки працівники, які залишились із нами».

Яким чином ви отримували медикаменти та лікування?

«Я захворіла, застудила нирки. Поспала на холодному і почалися постійні болі. Ми писали волонтерам, на що вони відповідали – “ми доїхати до вас не можемо, чи можете ви там сходити купити”, а ми розуміли, що у нас запас є, але це всього 4 таблетки, і їх вистачить буквально на день. Ми почали шукати аптек, аптеки закриті. Єдине, що мене врятувало – це те, що на п’ятий день хлопчик із студентського комітету під обстрілом побіг до аптеки. Незважаючи ні на що, приніс таблетки, які мені потрібні».

Як сильно було чути вибухи там, де ви були?

«Була нагода – ми пішли з подружкою збирати валізу, я сиділа на ліжку, нам уже дозволили піднятися до будівлі. Тиша була, подруга збиралася. Я говорю: “Щось підозріло тихо”. І саме в цей момент був приліт за гуртожиток. Перша реакція – це впасти на підлогу. Я з ліжка впала, подруга одразу на підлогу. У нас був такий сильний вибух, що вікна тремтіли, ми думали, що виб’є рами. І тоді всі почали масово вибігати, ми чуємо, що кожен кричить “швидше, вниз, спускайтеся”. Усі масово почали спускатися. Тоді була паніка, ти нічого не розумієш, ти не усвідомлюєш, що це відбувається з тобою.

Що відбувалося у наступні дні?

Потім мені написав мій знайомий, він живе на Воробйових горах. Каже “ти хворієш – приїдь до нас, і звідти поїдемо до Першотравенська”. Треба збиратися та їхати, потім батьки підтягнуться. Дядя з тіткою, на той час поїхали на західну (Західну Україну прим. ред.), тому що їхній будинок розбомбили”.

Вони тоді були в хаті?

«Так. Тоді їхню околицю почали масово бомбардувати ракетами. Квартира в них уціліла. Інші квартири – ні. Деякі згоріли. Вони просто вибило все».

На щастя, родичам Валерії вдалося вижити. Однак тоді вона мало не втратила своїх рідних. Після цього випадку дівчина зрозуміла, що їй потрібно вибиратися з міста.

«Вони поїхали потягом. Я розуміла, що в мене вибору немає як їхати до Першотравенська. Я захворіла, лікарів тут немає, лікарень немає, скрізь обстріл. Коли я виїжджала, не впізнавала Харків. Він був повністю чорний, розбитий, машини стоять, аварії, ракети. Були люди, яких було вбито. Це не Харків».

Лера приїхала до свого товариша, який мешкав у великому приватному будинку, з досить містким притулком.

«У них величезний підвал. Там були собаки, кішки, діти, і це було зовсім інакше. Не так, як у нас. У нас хоч і приміщення маленьке, але ми все це облаштували. У них був лише пінопласт, що лягав на дощечки. Я розумію, що вибору нема, залишаюся. Ми розмовляли, стояли на курилці, всі знайомились. У цей момент ми розуміємо, що щось не таке. Тут летить винищувач та скидає бомби. Через це просто каша в голові і ти біжиш у підвал, щоб врятуватися. Тоді у нас були знайомі, теж на Воробйових горах, до їхніх квартир потрапило, дівчинка в цей момент була у ванній – не вижила. Ти ніколи не знаєш, куди може прилетіти ракета. І ми тоді всі розуміли, що може дуже погано закінчитися».

В друга у приватному будинку Лера пробула добу. Спочатку планувалося, що вона поїде того ж дня, проте одразу не вдалося знайти перевізника – всі вимагали величезних грошей за вивезення людей із зони бойових дій.

«Наступного дня ми виїжджали десь об 11-й. Тоді ще, я пам’ятаю, сніг був. Ми виїжджали під обстрілом. Їхали до Першотравенська 10 години. У Першотравенську я пробула десь півтора місяці. Коли я приїхала, дякую Тете Елі (мама друга), вона мене відгодувала трохи, але я знову захворіла, тільки вже запаленням легень. У мене настільки сильно здоров’я пішло нулями з цією війною, тому я дуже багато хворіла. Там я пробула півтора місяці, потім приїхала вже сюди до батьків. Мені мама сказала – ми вже у Дніпрі, ми виїхали».

Лера та її батьки зупинилися у шелтері на вулиці Далекій. Тут їм хоч на якийсь час вдалося забути про той жах, який довелося пережити. Тут Лера дресирує собак – це відволікає її від спогадів про війну, загиблих людей та міста, які лежать у руїнах. Дівчина сподівається незабаром знайти собі у Дніпрі роботу та повернутись у мирний український Сєвєродонецьк, а також улюблений Харків.

Нагадаємо, раніше ми повідомляли про те, що Дніпро та Дніпропетровська область прийняли більше 300 тисяч переселенців.



[ad_2]

Source link

" " " "